Ну бо вау. Ти шо. Сайт. Це ж так круто. Мені точно треба сайт.
І тоді я при будь-якому зручному випадку зможу казати:
— У мене є сайт, там…
А шо там?
Мда.
Сайт він захотів.
Що я там буду продавати?
І чого я тільки не придумував: кросівки, куртки, павербанки, крафти, маркетплейси, сайт для сайтів…
Я робив купу спроб. Деякі закінчувалися буквально на першому блоці стартового екрана.
Омг.
Що я взагалі можу продати?
Я настільки звичайна людина.
А нещодавно я дізнався, що помер мій близький друг.
Максим.
Шок.
Я не думав тоді над сайтом. Не шукав ідею. Не вирішував, правильно це чи неправильно.
Я просто майже за ніч зробив v0.1 (версію 0.1), а зранку вже гортав її в браузері.
Мені весь час здавалося, що цього просто не може бути.
Він був моїм однолітком.
До смерті батька я хоча б якимось чином був готовий. А тут — ні. Цього просто не мало статися.
Молодий хлопець. Тільки закінчив училище, склав ЗНО чи НМТ, збирався вчитися далі.
Попри складні часи в країні.
У нього дружина. Маленький син.
Він завжди намагався досягати поставлених цілей, як носоріг, який просто біжить напролом.
Одного разу він надіслав мені подарунок, а всередині лежав роздрукований мем:
«Відмови — наше паливо».
І в цьому він був для мене великим прикладом.
Я вирішив присвятити цей сайт йому.
При розмові з Максимом було дуже важко не посміхатися.
Без перебільшення — він був майстром розмови.
Наче з дитинства вихований продавець: міг підтримати будь-яку тему, легко пожартувати, відчути людей поруч, їхній настрій та емоції.
І мені хочеться, щоб щось від нього залишилося тут.
Щоб він жив вічно в Самому Спокійному Архіві.
І от тут до мене нарешті дійшла дуже проста штука.
Сайт не повинен нічого продавати.
Як же глибоко я помилявся на початку.
Я весь час шукав, чим виправдати існування сайту. Що покласти у кошик. Який товар придумати. Яку користь продати.
А він міг просто бути місцем.
Місцем, де я щось залишаю.
Можливо, колись я напишу тут історію нашого знайомства.
Або якусь нашу спільну веселу історію.
У нас вони майже всі були веселими. Від душі.
Можливо, з часом і сам цей сайт зможе перейняти якісь його риси.
Трохи легкості.
Трохи гумору.
Уміння говорити про серйозне так, щоб поруч усе одно залишалося місце для посмішки.
І виходить, що всі ці роки я ставив неправильне питання.
Не:
«Що я можу тут продати?»
А:
«Що я хочу тут залишити?»
Дякую, Максим. Ти завжди надихаєш
Навіки спокійний, бро.
